⌘125. Синдром самозванця. Частина перша: ідентифікація

Я вже кілька разів торкався цієї знаменитої айтішної проблеми у минулих постах, але сьогодні розберімо її трохи докладніше.

Вікіпедія пояснює це психологічне явище так: нездатність приписати свої досягнення власним якостям, здібностям та зусиллям. Тобто, попри будь-які зовнішні докази, людина впевнена в тому, що вона – самозванець і не заслуговує на успіх, якого досягла.

Будь-який досягнутий успіх знецінюється, пояснюється удачею, потраплянням у потрібне місце і час або введенням інших в оману, створивши образ розумнішої та компетентнішої людини, ніж є насправді. Впізнаєш когось?

Напевно, ти чув про ефект Даннінга-Крюгера, когнітивне спотворення, суть якого в тому, що у людей з низьким рівнем кваліфікації недостатньо досвіду та компетенцій, щоб об’єктивно оцінити свої здібності – тому вони так впевнені у собі. А люди з розвиненими компетенціями частіше досягають справжнього успіху, але при цьому вони усвідомлюють, як багато помилялися на шляху, і це веде до зниження впевненості у собі.

Якщо в тебе немає складнощів із власним сприйняттям, то немає і проблем – практично всі успішні люди трохи сумніваються у своїх досягненнях та рефлексують про велику кількість помилок. Але наявність внутрішнього конфлікту перетворює ефект Даннінг-Крюгер в перший крок до розвитку синдрому самозванця.

У цій статті наводять таку класифікацію Валері Янг, експерта з “самозванця”:

1. Перфекціоністи. Ставлять завищену планку, а потім навіть якщо виконують цілі на 99%, почуваються невдахами. Будь-яка помилка – і вони сумніваються у своїй компетентності.

2. Експерти. Постійно ходять тренінгами та накопичують сертифікати, намагаються отримати надмірно докладну інформацію перед початком будь-якого проєкту. Бояться виглядати дурними, соромляться ставити запитання на зборах чи класі. Не візьмуться за проєкт, якщо вони не відповідають усім формальним критеріям, зазначеним у вимогах.

3. Природні генії. Звикли, що в дитинстві їм все давалося легко, а коли доводиться багато працювати для досягнення мети, вважають це ознакою некомпетентності.

4. Солісти. Відчувають, що зобов’язані все робити самостійно, а звертатися по допомогу – розписуватись у своїй неспроможності.

5. Суперлюди. Примушують себе працювати більше за інших, щоб довести свій рівень. Намагаються досягти успіху у всіх сферах життя і можуть відчувати серйозний стрес, коли щось не виходить.

З ефектом Даннінга-Крюгера корелює і дослідження Джима Коллінза, яке лягло в основу книги “Від доброго до великого”, де він говорить про керівників п’яти рівнів, з них нас цікавлять лише четвертий і п’ятий – найвищі щаблі розвитку лідерів:

IV рівень: приписує всі досягнення компанії собі, своїм якостям та проникливості, а відповідальність за невдачі перекладає на оточуючих. Для нього успіх – закономірний наслідок власного таланту, він упевнений у собі, вміє яскраво виступати та мотивувати команду.

V рівень: майже завжди каже “ми”, “просто пощастило”, “у команді були дуже талановиті люди”. Зовні виглядає невпевненим та скромним, причини невдач шукає у своїх рішеннях та вчинках, мотивує власним прикладом, а не запальними промовами. При цьому він має сильну волю і прагнення досягти успіху. Зверніть увагу: довгостроковий успіх компаніям зазвичай забезпечують саме керівники п’ятого рівня.

Продовження – за тиждень. Розповім, що варто робити, якщо ти ідентифікував у собі синдром самозванця.

А цю частину закінчу словами Альберта Ейнштейна, які він сказав своєму другові за місяць до своєї смерті: “Підкреслена повага, якою оточена справа мого життя, змушує мене почуватися не у своїй тарілці – я відчуваю себе шахраєм”.