Категорія: #рефлексія

Кожен акт комунікації (тобто будь-якого спілкування між двома людьми) має основне завдання – скорочувати невизначеність.

Коли я кажу: “привіт, мене звати Андрій, мені 37 років”, ти розумієш скільки мені років (не 36 і не 38), як мене звуть (не Антон і не Гнат) і що я непогано до тебе ставлюся (загалом з контексту та форми).

З цієї ж причини слова “так” і “ні” такі зручні – кожне з них скорочує невизначеність рівно вдвічі.

У літературі, кіно та іншому наративному мистецтві є додаткове завдання кожного комунікаційного акту: рухати історію вперед. Бо у кожного героя в кожному акті має бути мета та перешкода.

Коли герой каже: “нам треба перемогти орків, щоб урятувати принцесу з полону”, ми розуміємо, що мета – порятунок принцеси, а перешкода – натовп орків.

“Так, а до чого тут маркетинг?”, запитаєш ти, якщо дочитав аж до цього абзацу. 

При тому, що будь-який продукт, компанія, бренд (все, чому потрібні клієнти та хто використовує маркетинг для їхнього залучення), повинні розмовляти зі своїм клієнтом.

Формуючи комунікаційну стратегію, маркетологи часто втрачають ці прості закони розмовного жанру.

Хочеш розповісти про свій продукт у рекламному повідомленні? Скорочуй невизначеність кожним словом.

Плануєш підвищувати конверсію з трафіку до заявок на посадковій сторінці свого сайту – рухай історію взаємодії, показуй мету та перешкоди.

Дуже швидкий приклад: рідний календар на маках не має інтеграції з Zoom.

Щоб створити в цьому календарі зустріч із посиланням на Zoom, потрібно згенерувати посилання в окремому додатку і потім вставити його у зустріч. Це дико незручно.

Софт, який бажає замінити собою календар на маках, може використовувати цю наративну фішку: “не виходить швидко створювати зустріч із посиланням на zoom-колл?” (тут є мета і перешкода) – “тепер вийде” (скорочуємо невизначеність).

З самого раннього дитинства нас оточує система, однією з функцій якої є створення сприятливих умов для нових знайомств та набуття друзів. Дитячі майданчики, садок, навчання, різні курси, спортивні секції, двір зрештою. Дитина буквально знаходиться в середовищі, створеному для вирощування нових зв’язків та розвитку соціальних навичок.

Але навіть у такій комплексній та багаторівневій системі при зміні школи/переїзді в інше місто процес пошуку “своїх людей” не тільки займає час, а й майже завжди буде некомфортним для шукача.

Після закінчення школи та університету кількість таких зв’язоутворюючих груп і ситуацій різко знижується, а у разі віддаленої роботи може доходити взагалі до нуля.

Дорослим, які бажають завести нові знайомства, часто радять знайти клуб за інтересами, знайти людей, які мають таке ж захоплення. І це хороша порада: справді, потрібно шукати дорослий еквівалент пісочниці, те місце, де люди орієнтовані встановлення зв’язків.

Тут я зроблю невеликий відступ і скажу, що в професійному середовищі є один справді непорушний та ефективний інструмент для розвитку бізнесу та особистих скіллів – спілкування. Вміння заговорити, зацікавити та запам’ятатися потенційному роботодавцю, представнику великого клієнта чи досвідченому колезі – безцінно.

Чим більше ми замикаємося і саботуємо соціальні взаємодії, тим дієвішим стає такий інструмент і тим нижча конкуренція серед тих, хто може знайти в собі сили “заговорити з незнайомцем”.

Так ось, повернемось. Знайти клуб за інтересами, чи то баскетбольна команда, кружок з малювання чи нішева конференція – це лише адміністративна частина пошуку друзів і, скажімо так, досить проста його частина.

Набагато складнішим завданням є подолання незручності та страху відмовитися від спілкування, які, як нам здається, ми залишили в коридорах школи.

Коли мене запитують про те, як я подолав свої страхи публічних виступів, розслабленого нетворкінгу та зустрічей із незнайомими людьми, то я зазвичай відповідаю щось на кшталт “змусив себе погоджуватися на всі без винятку виступи”.

І це правда – у доковідні роки я виступав із доповідями й у закритих бізнес-клубах на 20 осіб та на найбільших конференціях на 5000 глядачів. І в Киргизстані, і в Болгарії, і в Одесі, Києві, Львові, Харкові, Чернівцях.

Мені було не так важливо де я виступаю, я качав м’яз публічних виступів та знайомств із нескінченною низкою нових людей.

Але в усьому цьому була й хитрість. Мені завжди було страшно першим заговорити з незнайомцем, тож я зробив усе для того, щоб незнайомці першими починали говорити зі мною.

Пізніше я дізнався, що є кілька теорій динаміки знайомства з новими людьми. Вони дуже очевидні, десь застосовуються нами інтуїтивно, але нагадати про це зайвим не буде.

1. The liking gap. Коли ми спілкуємося з незнайомими людьми, зазвичай ми подобаємося їм більше, ніж самі припускаємо. Після розмови нам (чомусь) здається, що ми не сподобалися цій людині, але найчастіше зовсім навпаки.

2. The aceptance prophecy. Коли ми припускаємо, що подобаємося іншим людям, ми стаємо милішими та дружніми з цими людьми. І це призводить до того, що ці інші люди, своєю чергою, відповідають нам теплом.

3. Theory of inferred attraction. Людям подобаються ті, кому, на їхню думку, вони подобаються. Чим більше ми можемо показати іншим, що вони нам подобаються, і ми їх цінуємо, тим краще.

Загалом, якщо нетворк для тебе – проблема, то пам’ятай, що для решти процес вибудовування зв’язків також складний і повний дискомфорту, але при цьому більшість тих, хто прийшов на нетворкінг, хочуть поспілкуватися.

Ти подобаєшся людям, лишилося тільки, щоб люди сподобалися тобі.

Ти напевно вже неодноразово чув про таку теорію – 10000 годин практики дозволяють досягти досконалості у будь-якій справі. Можливо, ти навіть прикидав, скільки годин залишилося до того, як ти станеш високорівневим професіоналом.

У середньому співробітник IT-компанії працює 5 днів на тиждень по 8 годин або 168 годин на місяць при 21 робочому дні на місяць з урахуванням довжини місяця та святкових днів.

Приблизно 10% робочого часу щодня є непродуктивними – перемикання між завданнями, перекури, кава-брейки та інші походи до туалету. Ще стільки ж часу йде на робочі, але не профільні завдання – відповіді на листи та повідомлення в месенджерах.

Таким чином грубо можна прикинути, що ефективних (практичних) робочих годин на день у тебе не більше 6 або 30 на тиждень, або 126 на місяць або 1512 на рік. Віднімемо від цього числа 20 днів відпустки та 5 днів лікарняних та отримаємо 1362 години на рік.

Виходить, що для досягнення тих заповітних десяти тисяч годин потрібно пропрацювати в одній сфері приблизно 7,5-8 років. Непогано, правда? Я, наприклад, працюю в діджитал маркетингу вже більше ніж 16 років, тому став би двічі мега-експертом.

Правило 10000 годин вивів соціолог Малкольм Гладуелл у своїй книзі “Генії та аутсайдери” у 2008 році. Процитую: “Про яку б області не йшлося, для досягнення рівня майстерності, пропорційного зі статусом експерта світового класу, потрібно 10 000 годин практики. В дослідженнях, об’єктами яких ставали композитори, баскетболісти, письменники, піаністи, і так далі, це число зустрічається з дивовижною регулярністю. Поки що нікому не зустрівся випадок, коли найвищий рівень майстерності досягався за менший час. Складається враження, що саме стільки часу потрібно мозку, щоб засвоїти всю необхідну інформацію.

Загалом, я зібрав нас тут для того, щоб розповісти – це правило не працює. Можливо, воно працює для професійних спортсменів і музикантів, але точно не для нас з тобою.

Важливо не кількість, а якість годинника. Переважна більшість людей, досягнувши нормального рівня володіння навичкою, не розвивають його далі.

Приклад – навичка керування автомобілем. По дорозі в офіс ніхто не вчиться крутіше входити в поворот або ідеально розганятися. Здебільшого всіх влаштовує їхній поточний рівень.

А коли ти вперше сів за кермо, ти уважно стежив за кожним своїм рухом: як повернути, як пригальмувати та не врізатися, як припаркуватися. Ти освоїв ці навички, поступово підвищуючи їхній рівень і не усвідомлюючи цього. Згодом навички закріпилися в підсвідомості, і тепер ти ведеш автомобіль не замислюючись.

Наїздивши десять тисяч годин, ти не дізнаєшся нічого нового. Автоматизм – ворог професійного розвитку. Якщо робити все машинально, то перестаєш контролювати свої дії, а без контролю їх неможливо удосконалювати.

Треба непросто повторювати одне і те ж протягом десяти тисяч годин, а цілеспрямовано практикуватися. Це спеціальний вид практики, коли з чіткою метою і налагодженим зворотним зв’язком постійно тренуєш певну навичку. Відточивши одну навичку, переходиш до наступного, більш складного.

Застосувавши це до нашої ситуації стає зрозуміло, що відточувати професійні навички з їх нескінченним ускладненням доступно, у кращому випадку, одиницям.

Більшість із нас, на якій би позиції не працювали та чим би не займалися, досягають достатнього рівня майстерності просто, щоб робити свою роботу краще за інших.

Правило 10000 годин не працює, і якщо ти орієнтувався на нього – не варто. Вимірювати свій досвід синтетичними показниками не тільки помилково, а й згубно.

На мою думку, набагато крутіше колекціонувати спеціалізації та фіксувати власний автоматизм.

Не соромся і не бійся сказати собі та своєму керівнику, що поточна позиція чи робота стала тобі нудна і ти хотів би зайнятися чимось новим, де знову можна буде покращувати свої навички. Головне, щоб це справді було правдою.

Ти, напевно, і так знаєш, що це за теорія така, але якщо ні – зараз розповім. І взагалі, знати її корисно – нам із тобою ще країну після війни відновлювати.

Якщо в будівлі розбито одне скло і ніхто його не замінює, то через деякий час у цій будівлі не залишиться жодного цілого вікна. Такою є суть теорії та саме через це вона так називається.

За бажання ти можеш нагуглити безліч експериментів, що підтверджують її роботу. Якщо в тебе в руках непотрібний папірець і довкола накидані папірці, то ти з більшою ймовірністю кинеш його на землю, ніж якщо довкола буде чисто.

Але все-таки ми тут з тобою зібралися говорити не про криміналістику та містоустрій, а про менеджмент і бізнес, так?

Теорія розбитих вікон добре проявляє себе і в багатьох підходах до внутрішніх робочих процесів. Я сказав би, що звучить вона дуже банально – не можна робити винятки з правил.

Якщо ніхто не стежить за офісним кулером, він постійно стоятиме з порожнім бутлем. Якщо є відповідальний за кухню та кулер, то співробітники самі будуть ставити повний кулер, якщо вода закінчилася, коли вони наливали її собі.

У ще більш точкових прикладах менших компаній та команд теорія працює ще простіше. Будь-яке правило, дію та звичай, який хочеться ввести в команді, потрібно обов’язково застосовувати до себе та підтримувати дуже довго. Мінімум доти, доки його не почнуть підтримувати твої колеги.

Щоб ростити сильну команду досвідчених хлопців, які із задоволенням разом із тобою роблять свою роботу, не вдасться обійтись без внутрішньої культури. Це не тільки дасть тобі додатковий стимул та задоволення від роботи, але й заощадить купу грошей на постійному хайрингу та онбордингу за високої текучки.

Без розуміння (навіть інтуїтивного) суті теорії розбитих вікон і дотримання правила “починай із себе” побудувати внутрішню культуру буде дуже складно.

Текст написаний за підсумками 50-хвилинного виступу мого партнера Артема на нашому внутрішньому івенті Netpeak Pulse. Якщо тебе зацікавив текст – дуже рекомендую подивитись сам виступ.

У більшості IT-компаній практично на всіх позиціях загальна сума щомісячного заробітку співробітника формується із двох блоків – ставки та бонусної частини. І якщо ставка – стабільна, то сама бонусна частина зазвичай формується з виконання KPI.

Цю частину заведено називати системою мотивації, і я коротко розповім чому це не правильно.

Мотивація – спонукання до дії, психофізіологічний процес, що керує поведінкою людини. Задає його спрямованість, організацію, активність та стійкість, тобто здатність людини задовольняти свої потреби.

У Netpeak ми називаємо бонусні системи системами стимулювання. 

У чому різниця? Стимулювання відбувається ззовні, а мотивація – зсередини. Мотивувати когось неможливо. Це просто невірний вираз. Можна надихати, стимулювати, підштовхувати, але не мотивувати.

А тепер поговоримо про тебе: чи мотивований ти?

Практично в будь-якій роботі є безліч різних варіантів “чого хотіти” і “чого досягти”. Від найпопулярнішого – заробити грошей, до бажання стати затребуваним спеціалістом чи спікером, менеджером та керівником команди, розвинути особисті якості, навчитися створювати продукт, зрозуміти будову бізнесу зсередини, знайти однодумців і навіть просто проводити час у компанії розумних людей.

Усі ці штуки – внутрішня мотивація. Це ти вирішуєш, чого хочеш досягти, а не твій керівник вигадує за тебе.

Перший висновок: ти мусиш зрозуміти, чого по-справжньому хочеш.

Сам знаєш, що більшість людей не хоче напружуватись. Ми хочемо бути в зоні комфорту, а коли виходимо з неї – то готові робити так лише з гарантією, що все й одразу вийде.

За останні 200 років людство зробило такий великий стрибок у розвитку, що мозок не встигає за величезною кількістю подій, новин, повідомлень та щоденних змін. Природною реакцією організму стала лінь і небажання розбиратися у всяких нових штуках.

Адже навчання чогось нового – найкращі ліки проти старіння. Чому ростуть м’язи під час заняття спортом? Ти розриваєш старі волокна, а після тренування утворюються нові, сильніші. Виходить, що чим більше ти мучиш себе, тим більше користі отримуєш потім.

Отже, коли потрібно змусити себе щось вивчити чи дізнатися, то треба думати про цей процес як тренажерний зал для мозку. Адже навчити неможливо, можна лише навчитися.

Другий висновок: якщо хочеш розвиватись – долай складності.

Як не дивно, але справжня мотивація – це коли тобі не потрібні кар’єрні сходи, система стимулювання, не потрібний керівник.

Мотивація – це не про “мені ліньки” і “керівник, мотивуй мене”. Мотивація – це коли ти зробиш усе, що потрібно, щоби вийшло.

Бери на себе більше відповідальності, проявляй ініціативу, роби те, чого від тебе не чекають. У гіршому випадку (якщо це не помітить твій керівник), ти виростиш, як фахівець і станеш більш затребуваним. У кращому випадку це буде відзначено на поточному місці роботи.
Не треба чогось чекати, роби все сам і для себе, будь автономним. Не потрібно працювати понад 8 годин на день. Потрібно працювати ефективніше.

Третій висновок: з’ясуй, наскільки ти ефективний і знайди те, що можна покращити.

Підсумуємо. У нас вийшло три зовсім непрості кроки, щоб зрозуміти, чи мотивований ти та отримувати від своєї роботи максимум користі:

1. З’ясуй, чого ти по-справжньому хочеш – це і є твоя мотивація.

2. Оціни, як ти ставишся до роботи – від цього залежить решта.

3. Вивчи, наскільки ефективно ти використовуєш свій робочий час – оптимізуйся.

Мотивація – це про відточування своєї майстерності, про грамотне використання свого часу, про жадібне чіпляння за свої недоліки, щоб зробити їх перевагою. Це коли тобі начхати на проблеми на шляху, адже у тебе є відповідь на питання “навіщо я це роблю”.

Когнітивні спотворення заважають нам об’єктивно оцінювати ситуацію і себе. Саме через них власні ірраціональні вчинки часто здаються нам у момент здійснення логічними та осмисленими.

У казці братів Грімм про розумну Ельзу героїня спускається в льох за пивом і там, побачивши мотику на стіні, впадає в напівгіпнотичний стан. Вона відразу уявляє, як вийде заміж, у неї народиться дитина, а коли вона виросте, її відправлять у підвал за пивом, мотика, що висить там, впаде їй на голову і вб’є. Уявивши собі цю трагедію, Ельза починає гірко плакати та заражає своєю тривогою оточуючих.

Думаю, такий образ знайомий і тобі. Людині справді властиво уявляти собі найгірший варіант розвитку подій з усіх можливих. Коли дитина отримує двійку, батьки уявляють, що вона залишиться на другий рік, не вступить до вузу, стане безробітною. Коли близька людина не відповідає на дзвінки, уяву малює фатальний нещасний випадок. Якщо ти втратив ключі – їх обов’язково знайде злодій і проникне у квартиру. Коли викликає начальник – чекай на догану чи звільнення.

Як показують дослідження, до 70% наших думок мають негативний відтінок. Погане ми запам’ятовуємо краще ніж хороше. Образи пам’ятаємо частіше, ніж похвали. На негативні стимули реагуємо гостріше, ніж позитивні. І більше переживаємо через втрати, ніж радіємо придбанням.

Вважається, що фіксація на негативі – еволюційний інструмент. У світі, повному хижаків та смертельних небезпек, пам’ять про неприємний досвід допомагала завжди бути напоготові. Світ став глобально безпечнішим зовсім недавно і мозок поки що не встиг перебудуватися.

Схильність очікувати найгіршого, згущувати фарби та бачити в будь-якій проблемі страшну ознаку називається катастрофізацією. Катастрофічне мислення – це когнітивна помилка.

Вірніше, відразу дві помилки: по-перше, ми чекаємо на найгірший результат, хоча можливі й інші, а по-друге – переконуємо себе, що, коли це станеться, ми не зможемо з цим впоратися.

Судячи з того, що катастрофізації схильні не лише дорослі, а й підлітки та діти, вона може бути як наслідком загальної тривожності, так і невротичним способом реагувати на труднощі, запозичені в інших або вироблених на основі власного досвіду.

Найважливіше те, що катастрофічне мислення найчастіше стає причиною стресу, тривожного розладу та депресії. Тому що очікування найгіршого викликає відчуття безнадійності, а це один із ключових елементів депресії.

Катастрофічне мислення іноді плутають з недовірливістю, тобто зі схильністю перебільшувати небезпеку. Іноді така звичка може бути навіть корисною, якщо вона допомагає піклуватися про себе та уникати ризикованих вчинків.

Але особливість катастрофічного мислення в тому, що воно пов’язане не з припущенням про загрозу, а з яскравими образами катастрофи, які ми переживаємо як реальну подію, що відбулася. У катастрофізації немає корисних ефектів. Негативні емоції, які її супроводжують, лише погіршують наш стан.

Як і інші когнітивні спотворення, катастрофізація підступна, тому що її важко помітити. Коли ти стаєш її жертвою, то найчастіше не усвідомлюєш, що втратив здатність контролювати хід своїх думок.

Щоб цього уникнути, потрібно пам’ятати, що катастрофічне мислення влаштоване дуже примітивно. Коли наші жахливі прогнози не реалізуються, ми відчуваємо полегшення, тобто на хімічному рівні наш мозок отримує винагороду. Йому це подобається, тому він не проти повторити.

Але цією слабкістю мозку можна скористатися і для вироблення звички до раціонального мислення. Головна зброя проти катастрофізації – логіка. Вибудовування ланцюжка послідовних висновків теж може принести задоволення мозку.

Чи було в тебе таке, що хтось зі знайомих відмовлявся вірити в очевидний для тебе факт? Впевнений, що за останні три місяці точно було.

Перша причина досить проста – людський мозок економить ресурси та завжди налаштований на те, щоб підтвердити думку, яка в нього вже є, а не прийняти до розгляду протилежне (і запустити стомливу процедуру рішень, сумнівів та зміни парадигми). Таке когнітивне спотворення називається confirmation bias.

Якщо людина заздалегідь упевнена, що певна подія неможлива, то вона шукатиме інформацію, яка додатково переконає її в цьому.

Якщо в процесі пошуку йому трапляться дані, які це спростовують, він намагатиметься інтерпретувати їх так, щоб нова інформація не зруйнувала його переконання.

Все не так однозначно, розумієш?

І найцікавіше в тому, що в майбутньому людина згадуватиме лише ті аргументи, що підтверджують її позицію. Докладніше таке спотворення описали вчені Хьюго Мерсьє та Ден Спербер у книзі “The Enigma of Reason“.

Друга причина – феномен мотивованого мислення. Людина емоційно більше довіряє інформації, що узгоджується з її світоглядом. І навпаки, схильна скептично та з агресією приймати протилежну.

Той самий мозок схильний сприймати будь-які нові дані, що не збігаються з прийнятою позицією, як загрозу.

Ось чому часта реакція – спроба проігнорувати, або атакувати (хоча б злим коментом на фейсбуці) і поставити під сумнів надійність такої інформації. Це робиться насамперед не для інших, а для себе (за винятком ситуацій, коли такі коментарі пишуться за гроші, звичайно ж).

Третя причина в тому, що переконання є частиною нашої ідентичності. Відмова від переконань може сприйматися деякими людьми як втрата цієї самої ідентичності.

Було навіть дослідження, згідно з яким людина схильна відмовитися від можливості більше заробити, аби не стикатися з думкою, з якою вона не згодна. Хоча вчені впевнені, що зміна поглядів – демонстрація гнучкості розуму та інтелекту.

Деякі можуть назвати таку зміну поглядів “перевзуттям”, але я три роки тому вже писав, чому навичка визнання власної неправоти це добре і дуже корисно.

Сьогодні гарний день для того, щоб поговорити про “ефект каченя” (який насправді гусеня). Таке психологічне явище, у якому людина, зіштовхуючись новою для себе областю, перший, що зустрівся об’єкт вважає найкращим.

Розумна доросла людина повинна вміти аналізувати та ставити під сумнів всю інформацію, яку отримує від світу і бути здатною, знайшовши найкращий за якістю об’єкт, перенести свою любов/довіру на нього, а перший, що був зустрінутий залишити позаду.

Чому каченя? І чому він насправді каченя? Річ у тім, що австрійський вчений і нобелівський лауреат Конрад Лоренц багато років присвятив вивченню поведінки сірих каченят і відкрив у них явище імпринтингу – закріплення в пам’яті ознак об’єктів при формуванні або корекції вроджених поведінкових актів.

Каченя, що тільки-но вилупилося, приймає за маму перший-ліпший рухомий об’єкт. Це може бути дорослий птах, інші тварини, люди та навіть техніка. Дитинча починає слідувати за об’єктом, повторює його дії. Ну а каченя перетворився на каченят внаслідок невірного перекладу з німецької на англійську – так і з’явився ефект каченя.

Для наочності наведу кілька прикладів:

Вакцини. Найперші дослідження щодо їхньої безпеки свідчать, що вони викликають рак, аутизм, і так далі. А пізніше численні набагато більш авторитетні дослідження довели їхню безпеку. Але дехто все одно вважає за краще довіряти першим, сто разів спростованим і розкритикованим у нуль ресерчам.

Робота за фахом. Актуально для тих, хто не хоче змінювати сферу діяльності та вірний професії, яку здобув в університеті. Людину можуть бентежити низький дохід і відсутність інтересу до своєї діяльності, але вона все одно нічого не хоче змінювати.

Заборона на кар’єрне зростання. Людина обіймає низьку посаду в компанії, часто виконує неприйнятні для себе завдання та роботу за інших. Така позиція не приносить ні поваги, ні успіху, блокує фінансове зростання, формує внутрішньоособистісні конфлікти та неврози, але вийти із зони комфорту синдром не дозволяє.

Взагалі прикладів у нашому житті безліч, і в кожного вони свої. Улюблений фільм, гра, книга, музичний гурт, футбольна команда – у кожного своя, і як правило, це перше, з чим людина усвідомлено зустрілася.

Синдром каченя закладається в дитинстві, коли ти освоюєш світ, набуваєш перших знань та навичок. Ступінь вираженості синдрому залежить від гнучкості психіки: здатності адаптуватися до умов навколишнього світу, що змінюються. В одних він виникає епізодично, а для інших це життєва стратегія.

Як завжди, щоб поліпшити ситуацію, потрібно спочатку її усвідомити. Почати аналізувати свої захоплення і регулярно ставити собі питання: яка прихильність викликана об’єктивними причинами, а яка – синдромом каченя.

Потрібно стати більш відкритим до нового, не чекаючи миттєвої дофамінової винагороди від свого мозку, а давати йому звикнути та перебудувати нейронні зв’язки поступово. Подолавши початковий скепсис, через якийсь час ти почнеш отримувати задоволення від нових об’єктів захоплень.

І пам’ятай, раніше далеко не завжди було краще.

Перед тим, як продовжити, про всяк випадок зроблю посилання на минулий пост – прочитавши його тобі буде зрозуміло, чи варто читати цей.

Коротка відповідь на запитання “що робити”: зверніться до фахівця. Правильний психотерапевт зможе структурно розібрати проблему на рівні несвідомому.

Ну а оскільки все ще заведено розбиратися самостійно, давай розповім, які рекомендації для запобігання негативним наслідкам від синдрому самозванця:

1. Дозволь собі помилятися. Невдача – не перешкода, а можливість стати краще.

2. Отримай об’єктивну оцінку. Нехай твій результат оцінить хтось, у досягненнях яких ти не сумніваєшся.

3. Не порівнюй себе з іншими. Думай про те, як покращити своє життя і чого ти насправді хочеш досягти.

4. Влаштуй письмову терапію. Займися рефлексією та заміни внутрішній аналіз на ревью свого професійного досвіду. Згадай реалізовані проєкти, навички, цікаві рішення робочих завдань, переглянь свої презентації, відео виступів, документи. Це твої реальні досягнення. Факти, а не фантазії. Таке ревью допоможе протистояти суб’єктивним аргументам, які підсовує синдром.

5. Спробуй довести, що ти самозванець. Коли проведеш ревью, спитай себе: “чому я об’єктивно не відповідаю посаді чи є самозванцем”. Коли збереш такі факти, познач ті з них, які пов’язані з емоціями. Чудовим чином у тебе майже не лишиться реальних аргументів.

6. Полюби себе. Подолання синдрому самозванця — це здатність розпізнавати емоції, і бажання згладжувати їх раціональними доказами. Важливо не сварити себе, відчуваючи труднощі, а навпаки, хвалити та підбадьорювати.

7. Ти – головний. Пам’ятай, що синдром самозванця – не психологічний розлад, а фантазія, заснована лише на твоїй думці, а не на фактах. Це суб’єктивний внутрішній, а не об’єктивний зовнішній процес. Нагадування про це має надати сили у боротьбі з синдромом.

Ну і насамкінець: хоч і виглядає, що синдром самозванця – це недобре, але Forbes подивився на це по-іншому. Синдром самозванця може бути й гарною рисою, адже:

– Вказує на те, що ти кидаєш собі виклик. Якщо ти зацікавлений в особистісному зростанні та розвитку, то завжди підштовхуватимеш себе на нові та незвідані території.

– Контролює твоє его і не дозволить йому стати надмірно роздутим.

– Сигналізує, що ти набираєш досвіду. Є думка, що синдром самозванця виникає внаслідок того, що ти стаєш досконалішими в тому, що робиш.

Я вже кілька разів торкався цієї знаменитої айтішної проблеми у минулих постах, але сьогодні розберімо її трохи докладніше.

Вікіпедія пояснює це психологічне явище так: нездатність приписати свої досягнення власним якостям, здібностям та зусиллям. Тобто, попри будь-які зовнішні докази, людина впевнена в тому, що вона – самозванець і не заслуговує на успіх, якого досягла.

Будь-який досягнутий успіх знецінюється, пояснюється удачею, потраплянням у потрібне місце і час або введенням інших в оману, створивши образ розумнішої та компетентнішої людини, ніж є насправді. Впізнаєш когось?

Напевно, ти чув про ефект Даннінга-Крюгера, когнітивне спотворення, суть якого в тому, що у людей з низьким рівнем кваліфікації недостатньо досвіду та компетенцій, щоб об’єктивно оцінити свої здібності – тому вони так впевнені у собі. А люди з розвиненими компетенціями частіше досягають справжнього успіху, але при цьому вони усвідомлюють, як багато помилялися на шляху, і це веде до зниження впевненості у собі.

Якщо в тебе немає складнощів із власним сприйняттям, то немає і проблем – практично всі успішні люди трохи сумніваються у своїх досягненнях та рефлексують про велику кількість помилок. Але наявність внутрішнього конфлікту перетворює ефект Даннінг-Крюгер в перший крок до розвитку синдрому самозванця.

У цій статті наводять таку класифікацію Валері Янг, експерта з “самозванця”:

1. Перфекціоністи. Ставлять завищену планку, а потім навіть якщо виконують цілі на 99%, почуваються невдахами. Будь-яка помилка – і вони сумніваються у своїй компетентності.

2. Експерти. Постійно ходять тренінгами та накопичують сертифікати, намагаються отримати надмірно докладну інформацію перед початком будь-якого проєкту. Бояться виглядати дурними, соромляться ставити запитання на зборах чи класі. Не візьмуться за проєкт, якщо вони не відповідають усім формальним критеріям, зазначеним у вимогах.

3. Природні генії. Звикли, що в дитинстві їм все давалося легко, а коли доводиться багато працювати для досягнення мети, вважають це ознакою некомпетентності.

4. Солісти. Відчувають, що зобов’язані все робити самостійно, а звертатися по допомогу – розписуватись у своїй неспроможності.

5. Суперлюди. Примушують себе працювати більше за інших, щоб довести свій рівень. Намагаються досягти успіху у всіх сферах життя і можуть відчувати серйозний стрес, коли щось не виходить.

З ефектом Даннінга-Крюгера корелює і дослідження Джима Коллінза, яке лягло в основу книги “Від доброго до великого”, де він говорить про керівників п’яти рівнів, з них нас цікавлять лише четвертий і п’ятий – найвищі щаблі розвитку лідерів:

IV рівень: приписує всі досягнення компанії собі, своїм якостям та проникливості, а відповідальність за невдачі перекладає на оточуючих. Для нього успіх – закономірний наслідок власного таланту, він упевнений у собі, вміє яскраво виступати та мотивувати команду.

V рівень: майже завжди каже “ми”, “просто пощастило”, “у команді були дуже талановиті люди”. Зовні виглядає невпевненим та скромним, причини невдач шукає у своїх рішеннях та вчинках, мотивує власним прикладом, а не запальними промовами. При цьому він має сильну волю і прагнення досягти успіху. Зверніть увагу: довгостроковий успіх компаніям зазвичай забезпечують саме керівники п’ятого рівня.

Продовження – за тиждень. Розповім, що варто робити, якщо ти ідентифікував у собі синдром самозванця.

А цю частину закінчу словами Альберта Ейнштейна, які він сказав своєму другові за місяць до своєї смерті: “Підкреслена повага, якою оточена справа мого життя, змушує мене почуватися не у своїй тарілці – я відчуваю себе шахраєм”.