Категорія: #рефлексія

Ти точно зустрічав людей, які живуть завтрашнім днем: “ось накопичу на [щось], тоді нарешті заживу“. Може зустрічав їх навіть у дзеркалі.

Синдром відкладеного життя – стан, коли людина впевнена, що лише готується до справжнього життя. Сьогодні – чернетка, а ось завтра з потрібними ресурсами вже повеселимося.

На цьому зав’язуються всі матеріальні, кар’єрні, соціальні цілі, будь-які установки виду “ось коли [щось] тоді нарешті все буде добре“.

Адже проблема полягає в тому, що чудове завтра не настає ніколи. Завжди є наступна мета, сходинка, яку хочеться залізти. Без цього нудно жити.

Є й друга проблема: присвячення свого життя одній цілі не окупається. Ти відсікаєш всі справи, що заважають цілі. А після її досягнення життя різко порожніє.

Ну, досяг і що? Тепер наче час жити тим справжнім життям, а ти розучився. Забув, як це “не працювати”. Чим зайняти свій день? Як не думати про погане, а думати про хороше?

З роботою легко: вирішуй завдання, ту-ду лист намагайся спустошити. Але настає день із порожнім ту-ду листом, а ти без задоволення від вирішених завдань вже не можеш. Це все наслідки життя у потоці заради щасливого завтра.

Помилковий шлях:

– Потрібно робити речі для досягнення мети.

– Інші речі робити не треба.

– Друзі, хобі, сім’я, здоров’я зачекають до завтра.

Самодіагностика: у тебе це є, якщо в голові чується “завтра я виб’ю потрібну кількість ресурсу, тоді можна і про себе подумати”.

Наслідки, найчастіше: перероблювання, поєднання кількох робіт, ігнорування бажань та потреб свого тіла, самітництво.

Ти вигоріла шкаралупа колишньої цікавої особистості, у тебе немає інших інтересів, окрім як попрацювати та потім полежати на дивані. Ну і звичайно розкішний швидкий дофамін: соцмережі, алкоголь, шкідлива їжа.

Як завжди, перший крок до виправлення – визнати проблему.

Звісно, рекомендується розібратися у житті, відповісти на запитання: навіщо працювати, навіщо гроші, що тобі важливо?

Але якщо ти хочеш спростити, то є такі готові способи “лікування”:

– Обов’язково спорт, чи будь-яке хобі, де м’язи використовуються замість мозку.

– Менше спілкування з людьми, всі інтереси яких лежать довкола роботи та грошей.

– Більше спілкування з цікавими людьми з максимально не схожої на твою сфери інтересів та роботи.

– Будь-яке хобі, не пов’язане з комп’ютером (так, буде відчуття “я не розвиваюся від цього” – борись з ним).

Життя складається з того, щоб зацікавитися якоюсь фігнею. Якщо ти можеш зацікавитись лише роботою, то ти ходиш тонким льодом вигоряння.

Це не означає, що треба продати хату і на останні гроші влаштувати вечірку у Вегасі. Просто тримай це в голові.

Вкладайся у відносини з друзями та близькими. Говори на глибокі теми, давай стосункам фідбек, цікався життям іншої людини. Відносини – твій потужний захист проти депресії.

Постарайся, щоб у тебе завжди було кілька справ, які приносять тобі задоволення, крім роботи, сексу та алкоголю. Інакше, втративши чи відмовившись від роботи, ти втратиш більшу частину емоцій та щастя.

Ми диверсифікуємо свій капітал, але про душевний стан забуваємо. Хоча це найважливіша валюта у житті, адже кожна нещаслива хвилина назавжди залишиться такою.

Whataboutism (або “якщодоїзм”, з англійської what about – як щодо) термін, сформульований журналом Economist для того, щоб описати використання дискусійної тактики tu quoque (з латині – “і ти теж!”).

По суті, це відповідь на будь-який аргумент за допомогою зміни об’єкта обговорення з метою сфокусувати увагу на тому, що хтось діє неправильно.

Тобі кажуть – ти помилився, а ти відповідаєш “а як щодо того, що…”. Така тактика використовується для того, щоб замінити обговорення одного питання обговоренням іншого.

Таким терміном описували те, як радянський союз будував відносини із західним світом (почитай, як повідомляли, наприклад, про трагедію в Чорнобилі: “…за коротким радянським оголошенням про Чорнобильську аварію пішло повідомлення, в якому йшлося про безліч аварій у США, від Три-Майл Айленда під Гаррісбергом до заводу Джина поблизу Рочестера. В новинах заявили, що американська антиядерна група зареєструвала 2300 нещасних випадків, аварій та інших несправностей у 1979 році“).

Сучасна рф звела вотебаутізм взагалі в абсолют, але я зібрав нас тут не для того, щоб говорити про настільки очевидні речі.

Жахливо, що ця тактика залишилася та використовується, в тому числі й в нашій роботі. 

Ти кажеш дизайнеру, що на сайті поїхали шрифти, а він у відповідь каже, що у конкурента взагалі СТА-кнопка не виділена окремим кольором. Є претензія до сейлза через низькі результати з продажу – він каже, що у його колег результати не кращі.

Історія не знає прикладів, коли використання вотебаутізму вела до чогось хорошого (згадай знов-таки совок чи рф), не приведе вона ні до чого доброго і тебе, якщо ти використовуєш таку тактику.

Швидше навпаки, у тих, хто (як і я) сформулював для себе поняття вотебаутізму, на будь-яке його застосування спрацьовує тригер (“будь уважний, від тебе щось хочуть сховати”).

Вотебаутізм – символ небажання визнавати свої помилки, небажання розвиватися і ставати кращим, страху брати на себе відповідальність.

Повір, набагато краще визнати проблему і думати про способи її вирішення замість того, щоб шукати “а в кого ще гірше”, щоб на його тлі твої факапи здавалися менш факапними.

Саме так називається психологічне явище, коли ти переоцінюєш ступінь, до якої інші люди помічають твої дії, поведінку або зовнішній вигляд.

Це егоцентричне упередження – ми сприймаємо все через об’єктив “головного героя” і вважаємо, що наша перспектива є єдиною.

Термін “Ефект Прожектора” був введений групою психологів у 2000 році. Вони зробили експеримент – попросили студента одягнути сором’язливу футболку (з Баррі Манілоу на ній) і оцінити, скільки з його однокурсників помітили цей наряд. Студент припустив, що це зробило 50%. Але після опитування інших студентів зʼясувалося, що на нього звернуло увагу лише 25%.

Цей ефект дає нам два прості висновки:

1. Ми думаємо, що всі нас вдивляються та помічають, але насправді це не так.

2. Навіть якщо вони це роблять, то швидко про це забувають.

Ефект Прожектора пояснює, чому ми відчуваємо, що на нас світить прожектор у публічних та соціальних ситуаціях. І це, звичайно, має негативні наслідки у нашому житті:

– Страх опинитися “під прожектором” веде до того, що ти зменшуєш впевненості в собі та уникаєш висвітлення власної персони.

– Самосвідомість може проявитися як самоцентрованість.

– Уникнення робити те, що приносить тобі радість, через страх бути засудженим.

Ми з тобою можливо ніколи повністю не вимкнемо його, але точно могли б отримати користь від того, щоб зменшити яскравість прожектора.

Тож, ось три стратегії зменшення світла прожектора:

1. Усвідомлення

Перший крок – це завжди усвідомлення. Розумій, що інші ніколи не налаштовані на тебе так, як ти налаштований на себе. Навіть якщо вони тебе помічають, вони швидко забувають про це, оскільки вони просто фокусуються на собі. Всі ми – біологічно егоїстичні істоти.

2. Зацікавленість

Більшість людей прагнуть бути цікавими – вражати людей. Замість цього варто зосередитись на тому, щоб бути зацікавленим. Задавай питання, слухай та втягуйся в спілкування. Це зменшує твою власну напругу, заохочує інших говорити та підвищує твою впевненість у новій соціальній ситуації.

3. “І що з того?”

Кожного разу, коли я думаю про майбутню ситуацію під прожектором, я стикаюся зі своїми страхами щодо того, що може піти не так. Потім я задаю питання: “і що з того?” про те, як цей страх стає реальністю. Зазвичай це не так вже й погано. “Ми страждаємо більше у своїй уяві, ніж насправді.”

Загалом існує дві великі помилки у житті:

1. Турбуватися про те, що інші люди думають про тебе.

2. Вірити, що інші люди взагалі думають про тебе.

Припини турбуватися про думку інших, будь собою та живи відповідно до своїх цінностей. У світі є стільки прихованих талантів, які ще не виявлені через страх перед судженням інших. Подолання Ефекту Прожектора – це шлях, яким ці таланти можна відкрити.

Чому ж це корисно знати нам з тобою? Ну, по-перше, знання про такий ефект можуть зробити наше життя трошки краще та легше. 

А по-друге – дуже просто перенести цей ефект на той бренд, з яким ти працюєш, та завжди памʼятати – те, що для тебе важливо та очевидно, дуже рідко бентежить твою цільову аудиторію.

Кожен акт комунікації (тобто будь-якого спілкування між двома людьми) має основне завдання – скорочувати невизначеність.

Коли я кажу: “привіт, мене звати Андрій, мені 37 років”, ти розумієш скільки мені років (не 36 і не 38), як мене звуть (не Антон і не Гнат) і що я непогано до тебе ставлюся (загалом з контексту та форми).

З цієї ж причини слова “так” і “ні” такі зручні – кожне з них скорочує невизначеність рівно вдвічі.

У літературі, кіно та іншому наративному мистецтві є додаткове завдання кожного комунікаційного акту: рухати історію вперед. Бо у кожного героя в кожному акті має бути мета та перешкода.

Коли герой каже: “нам треба перемогти орків, щоб урятувати принцесу з полону”, ми розуміємо, що мета – порятунок принцеси, а перешкода – натовп орків.

“Так, а до чого тут маркетинг?”, запитаєш ти, якщо дочитав аж до цього абзацу. 

При тому, що будь-який продукт, компанія, бренд (все, чому потрібні клієнти та хто використовує маркетинг для їхнього залучення), повинні розмовляти зі своїм клієнтом.

Формуючи комунікаційну стратегію, маркетологи часто втрачають ці прості закони розмовного жанру.

Хочеш розповісти про свій продукт у рекламному повідомленні? Скорочуй невизначеність кожним словом.

Плануєш підвищувати конверсію з трафіку до заявок на посадковій сторінці свого сайту – рухай історію взаємодії, показуй мету та перешкоди.

Дуже швидкий приклад: рідний календар на маках не має інтеграції з Zoom.

Щоб створити в цьому календарі зустріч із посиланням на Zoom, потрібно згенерувати посилання в окремому додатку і потім вставити його у зустріч. Це дико незручно.

Софт, який бажає замінити собою календар на маках, може використовувати цю наративну фішку: “не виходить швидко створювати зустріч із посиланням на zoom-колл?” (тут є мета і перешкода) – “тепер вийде” (скорочуємо невизначеність).

З самого раннього дитинства нас оточує система, однією з функцій якої є створення сприятливих умов для нових знайомств та набуття друзів. Дитячі майданчики, садок, навчання, різні курси, спортивні секції, двір зрештою. Дитина буквально знаходиться в середовищі, створеному для вирощування нових зв’язків та розвитку соціальних навичок.

Але навіть у такій комплексній та багаторівневій системі при зміні школи/переїзді в інше місто процес пошуку “своїх людей” не тільки займає час, а й майже завжди буде некомфортним для шукача.

Після закінчення школи та університету кількість таких зв’язоутворюючих груп і ситуацій різко знижується, а у разі віддаленої роботи може доходити взагалі до нуля.

Дорослим, які бажають завести нові знайомства, часто радять знайти клуб за інтересами, знайти людей, які мають таке ж захоплення. І це хороша порада: справді, потрібно шукати дорослий еквівалент пісочниці, те місце, де люди орієнтовані встановлення зв’язків.

Тут я зроблю невеликий відступ і скажу, що в професійному середовищі є один справді непорушний та ефективний інструмент для розвитку бізнесу та особистих скіллів – спілкування. Вміння заговорити, зацікавити та запам’ятатися потенційному роботодавцю, представнику великого клієнта чи досвідченому колезі – безцінно.

Чим більше ми замикаємося і саботуємо соціальні взаємодії, тим дієвішим стає такий інструмент і тим нижча конкуренція серед тих, хто може знайти в собі сили “заговорити з незнайомцем”.

Так ось, повернемось. Знайти клуб за інтересами, чи то баскетбольна команда, кружок з малювання чи нішева конференція – це лише адміністративна частина пошуку друзів і, скажімо так, досить проста його частина.

Набагато складнішим завданням є подолання незручності та страху відмовитися від спілкування, які, як нам здається, ми залишили в коридорах школи.

Коли мене запитують про те, як я подолав свої страхи публічних виступів, розслабленого нетворкінгу та зустрічей із незнайомими людьми, то я зазвичай відповідаю щось на кшталт “змусив себе погоджуватися на всі без винятку виступи”.

І це правда – у доковідні роки я виступав із доповідями й у закритих бізнес-клубах на 20 осіб та на найбільших конференціях на 5000 глядачів. І в Киргизстані, і в Болгарії, і в Одесі, Києві, Львові, Харкові, Чернівцях.

Мені було не так важливо де я виступаю, я качав м’яз публічних виступів та знайомств із нескінченною низкою нових людей.

Але в усьому цьому була й хитрість. Мені завжди було страшно першим заговорити з незнайомцем, тож я зробив усе для того, щоб незнайомці першими починали говорити зі мною.

Пізніше я дізнався, що є кілька теорій динаміки знайомства з новими людьми. Вони дуже очевидні, десь застосовуються нами інтуїтивно, але нагадати про це зайвим не буде.

1. The liking gap. Коли ми спілкуємося з незнайомими людьми, зазвичай ми подобаємося їм більше, ніж самі припускаємо. Після розмови нам (чомусь) здається, що ми не сподобалися цій людині, але найчастіше зовсім навпаки.

2. The aceptance prophecy. Коли ми припускаємо, що подобаємося іншим людям, ми стаємо милішими та дружніми з цими людьми. І це призводить до того, що ці інші люди, своєю чергою, відповідають нам теплом.

3. Theory of inferred attraction. Людям подобаються ті, кому, на їхню думку, вони подобаються. Чим більше ми можемо показати іншим, що вони нам подобаються, і ми їх цінуємо, тим краще.

Загалом, якщо нетворк для тебе – проблема, то пам’ятай, що для решти процес вибудовування зв’язків також складний і повний дискомфорту, але при цьому більшість тих, хто прийшов на нетворкінг, хочуть поспілкуватися.

Ти подобаєшся людям, лишилося тільки, щоб люди сподобалися тобі.

Ти напевно вже неодноразово чув про таку теорію – 10000 годин практики дозволяють досягти досконалості у будь-якій справі. Можливо, ти навіть прикидав, скільки годин залишилося до того, як ти станеш високорівневим професіоналом.

У середньому співробітник IT-компанії працює 5 днів на тиждень по 8 годин або 168 годин на місяць при 21 робочому дні на місяць з урахуванням довжини місяця та святкових днів.

Приблизно 10% робочого часу щодня є непродуктивними – перемикання між завданнями, перекури, кава-брейки та інші походи до туалету. Ще стільки ж часу йде на робочі, але не профільні завдання – відповіді на листи та повідомлення в месенджерах.

Таким чином грубо можна прикинути, що ефективних (практичних) робочих годин на день у тебе не більше 6 або 30 на тиждень, або 126 на місяць або 1512 на рік. Віднімемо від цього числа 20 днів відпустки та 5 днів лікарняних та отримаємо 1362 години на рік.

Виходить, що для досягнення тих заповітних десяти тисяч годин потрібно пропрацювати в одній сфері приблизно 7,5-8 років. Непогано, правда? Я, наприклад, працюю в діджитал маркетингу вже більше ніж 16 років, тому став би двічі мега-експертом.

Правило 10000 годин вивів соціолог Малкольм Гладуелл у своїй книзі “Генії та аутсайдери” у 2008 році. Процитую: “Про яку б області не йшлося, для досягнення рівня майстерності, пропорційного зі статусом експерта світового класу, потрібно 10 000 годин практики. В дослідженнях, об’єктами яких ставали композитори, баскетболісти, письменники, піаністи, і так далі, це число зустрічається з дивовижною регулярністю. Поки що нікому не зустрівся випадок, коли найвищий рівень майстерності досягався за менший час. Складається враження, що саме стільки часу потрібно мозку, щоб засвоїти всю необхідну інформацію.

Загалом, я зібрав нас тут для того, щоб розповісти – це правило не працює. Можливо, воно працює для професійних спортсменів і музикантів, але точно не для нас з тобою.

Важливо не кількість, а якість годинника. Переважна більшість людей, досягнувши нормального рівня володіння навичкою, не розвивають його далі.

Приклад – навичка керування автомобілем. По дорозі в офіс ніхто не вчиться крутіше входити в поворот або ідеально розганятися. Здебільшого всіх влаштовує їхній поточний рівень.

А коли ти вперше сів за кермо, ти уважно стежив за кожним своїм рухом: як повернути, як пригальмувати та не врізатися, як припаркуватися. Ти освоїв ці навички, поступово підвищуючи їхній рівень і не усвідомлюючи цього. Згодом навички закріпилися в підсвідомості, і тепер ти ведеш автомобіль не замислюючись.

Наїздивши десять тисяч годин, ти не дізнаєшся нічого нового. Автоматизм – ворог професійного розвитку. Якщо робити все машинально, то перестаєш контролювати свої дії, а без контролю їх неможливо удосконалювати.

Треба непросто повторювати одне і те ж протягом десяти тисяч годин, а цілеспрямовано практикуватися. Це спеціальний вид практики, коли з чіткою метою і налагодженим зворотним зв’язком постійно тренуєш певну навичку. Відточивши одну навичку, переходиш до наступного, більш складного.

Застосувавши це до нашої ситуації стає зрозуміло, що відточувати професійні навички з їх нескінченним ускладненням доступно, у кращому випадку, одиницям.

Більшість із нас, на якій би позиції не працювали та чим би не займалися, досягають достатнього рівня майстерності просто, щоб робити свою роботу краще за інших.

Правило 10000 годин не працює, і якщо ти орієнтувався на нього – не варто. Вимірювати свій досвід синтетичними показниками не тільки помилково, а й згубно.

На мою думку, набагато крутіше колекціонувати спеціалізації та фіксувати власний автоматизм.

Не соромся і не бійся сказати собі та своєму керівнику, що поточна позиція чи робота стала тобі нудна і ти хотів би зайнятися чимось новим, де знову можна буде покращувати свої навички. Головне, щоб це справді було правдою.

Ти, напевно, і так знаєш, що це за теорія така, але якщо ні – зараз розповім. І взагалі, знати її корисно – нам із тобою ще країну після війни відновлювати.

Якщо в будівлі розбито одне скло і ніхто його не замінює, то через деякий час у цій будівлі не залишиться жодного цілого вікна. Такою є суть теорії та саме через це вона так називається.

За бажання ти можеш нагуглити безліч експериментів, що підтверджують її роботу. Якщо в тебе в руках непотрібний папірець і довкола накидані папірці, то ти з більшою ймовірністю кинеш його на землю, ніж якщо довкола буде чисто.

Але все-таки ми тут з тобою зібралися говорити не про криміналістику та містоустрій, а про менеджмент і бізнес, так?

Теорія розбитих вікон добре проявляє себе і в багатьох підходах до внутрішніх робочих процесів. Я сказав би, що звучить вона дуже банально – не можна робити винятки з правил.

Якщо ніхто не стежить за офісним кулером, він постійно стоятиме з порожнім бутлем. Якщо є відповідальний за кухню та кулер, то співробітники самі будуть ставити повний кулер, якщо вода закінчилася, коли вони наливали її собі.

У ще більш точкових прикладах менших компаній та команд теорія працює ще простіше. Будь-яке правило, дію та звичай, який хочеться ввести в команді, потрібно обов’язково застосовувати до себе та підтримувати дуже довго. Мінімум доти, доки його не почнуть підтримувати твої колеги.

Щоб ростити сильну команду досвідчених хлопців, які із задоволенням разом із тобою роблять свою роботу, не вдасться обійтись без внутрішньої культури. Це не тільки дасть тобі додатковий стимул та задоволення від роботи, але й заощадить купу грошей на постійному хайрингу та онбордингу за високої текучки.

Без розуміння (навіть інтуїтивного) суті теорії розбитих вікон і дотримання правила “починай із себе” побудувати внутрішню культуру буде дуже складно.

Текст написаний за підсумками 50-хвилинного виступу мого партнера Артема на нашому внутрішньому івенті Netpeak Pulse. Якщо тебе зацікавив текст – дуже рекомендую подивитись сам виступ.

У більшості IT-компаній практично на всіх позиціях загальна сума щомісячного заробітку співробітника формується із двох блоків – ставки та бонусної частини. І якщо ставка – стабільна, то сама бонусна частина зазвичай формується з виконання KPI.

Цю частину заведено називати системою мотивації, і я коротко розповім чому це не правильно.

Мотивація – спонукання до дії, психофізіологічний процес, що керує поведінкою людини. Задає його спрямованість, організацію, активність та стійкість, тобто здатність людини задовольняти свої потреби.

У Netpeak ми називаємо бонусні системи системами стимулювання. 

У чому різниця? Стимулювання відбувається ззовні, а мотивація – зсередини. Мотивувати когось неможливо. Це просто невірний вираз. Можна надихати, стимулювати, підштовхувати, але не мотивувати.

А тепер поговоримо про тебе: чи мотивований ти?

Практично в будь-якій роботі є безліч різних варіантів “чого хотіти” і “чого досягти”. Від найпопулярнішого – заробити грошей, до бажання стати затребуваним спеціалістом чи спікером, менеджером та керівником команди, розвинути особисті якості, навчитися створювати продукт, зрозуміти будову бізнесу зсередини, знайти однодумців і навіть просто проводити час у компанії розумних людей.

Усі ці штуки – внутрішня мотивація. Це ти вирішуєш, чого хочеш досягти, а не твій керівник вигадує за тебе.

Перший висновок: ти мусиш зрозуміти, чого по-справжньому хочеш.

Сам знаєш, що більшість людей не хоче напружуватись. Ми хочемо бути в зоні комфорту, а коли виходимо з неї – то готові робити так лише з гарантією, що все й одразу вийде.

За останні 200 років людство зробило такий великий стрибок у розвитку, що мозок не встигає за величезною кількістю подій, новин, повідомлень та щоденних змін. Природною реакцією організму стала лінь і небажання розбиратися у всяких нових штуках.

Адже навчання чогось нового – найкращі ліки проти старіння. Чому ростуть м’язи під час заняття спортом? Ти розриваєш старі волокна, а після тренування утворюються нові, сильніші. Виходить, що чим більше ти мучиш себе, тим більше користі отримуєш потім.

Отже, коли потрібно змусити себе щось вивчити чи дізнатися, то треба думати про цей процес як тренажерний зал для мозку. Адже навчити неможливо, можна лише навчитися.

Другий висновок: якщо хочеш розвиватись – долай складності.

Як не дивно, але справжня мотивація – це коли тобі не потрібні кар’єрні сходи, система стимулювання, не потрібний керівник.

Мотивація – це не про “мені ліньки” і “керівник, мотивуй мене”. Мотивація – це коли ти зробиш усе, що потрібно, щоби вийшло.

Бери на себе більше відповідальності, проявляй ініціативу, роби те, чого від тебе не чекають. У гіршому випадку (якщо це не помітить твій керівник), ти виростиш, як фахівець і станеш більш затребуваним. У кращому випадку це буде відзначено на поточному місці роботи.
Не треба чогось чекати, роби все сам і для себе, будь автономним. Не потрібно працювати понад 8 годин на день. Потрібно працювати ефективніше.

Третій висновок: з’ясуй, наскільки ти ефективний і знайди те, що можна покращити.

Підсумуємо. У нас вийшло три зовсім непрості кроки, щоб зрозуміти, чи мотивований ти та отримувати від своєї роботи максимум користі:

1. З’ясуй, чого ти по-справжньому хочеш – це і є твоя мотивація.

2. Оціни, як ти ставишся до роботи – від цього залежить решта.

3. Вивчи, наскільки ефективно ти використовуєш свій робочий час – оптимізуйся.

Мотивація – це про відточування своєї майстерності, про грамотне використання свого часу, про жадібне чіпляння за свої недоліки, щоб зробити їх перевагою. Це коли тобі начхати на проблеми на шляху, адже у тебе є відповідь на питання “навіщо я це роблю”.

Когнітивні спотворення заважають нам об’єктивно оцінювати ситуацію і себе. Саме через них власні ірраціональні вчинки часто здаються нам у момент здійснення логічними та осмисленими.

У казці братів Грімм про розумну Ельзу героїня спускається в льох за пивом і там, побачивши мотику на стіні, впадає в напівгіпнотичний стан. Вона відразу уявляє, як вийде заміж, у неї народиться дитина, а коли вона виросте, її відправлять у підвал за пивом, мотика, що висить там, впаде їй на голову і вб’є. Уявивши собі цю трагедію, Ельза починає гірко плакати та заражає своєю тривогою оточуючих.

Думаю, такий образ знайомий і тобі. Людині справді властиво уявляти собі найгірший варіант розвитку подій з усіх можливих. Коли дитина отримує двійку, батьки уявляють, що вона залишиться на другий рік, не вступить до вузу, стане безробітною. Коли близька людина не відповідає на дзвінки, уяву малює фатальний нещасний випадок. Якщо ти втратив ключі – їх обов’язково знайде злодій і проникне у квартиру. Коли викликає начальник – чекай на догану чи звільнення.

Як показують дослідження, до 70% наших думок мають негативний відтінок. Погане ми запам’ятовуємо краще ніж хороше. Образи пам’ятаємо частіше, ніж похвали. На негативні стимули реагуємо гостріше, ніж позитивні. І більше переживаємо через втрати, ніж радіємо придбанням.

Вважається, що фіксація на негативі – еволюційний інструмент. У світі, повному хижаків та смертельних небезпек, пам’ять про неприємний досвід допомагала завжди бути напоготові. Світ став глобально безпечнішим зовсім недавно і мозок поки що не встиг перебудуватися.

Схильність очікувати найгіршого, згущувати фарби та бачити в будь-якій проблемі страшну ознаку називається катастрофізацією. Катастрофічне мислення – це когнітивна помилка.

Вірніше, відразу дві помилки: по-перше, ми чекаємо на найгірший результат, хоча можливі й інші, а по-друге – переконуємо себе, що, коли це станеться, ми не зможемо з цим впоратися.

Судячи з того, що катастрофізації схильні не лише дорослі, а й підлітки та діти, вона може бути як наслідком загальної тривожності, так і невротичним способом реагувати на труднощі, запозичені в інших або вироблених на основі власного досвіду.

Найважливіше те, що катастрофічне мислення найчастіше стає причиною стресу, тривожного розладу та депресії. Тому що очікування найгіршого викликає відчуття безнадійності, а це один із ключових елементів депресії.

Катастрофічне мислення іноді плутають з недовірливістю, тобто зі схильністю перебільшувати небезпеку. Іноді така звичка може бути навіть корисною, якщо вона допомагає піклуватися про себе та уникати ризикованих вчинків.

Але особливість катастрофічного мислення в тому, що воно пов’язане не з припущенням про загрозу, а з яскравими образами катастрофи, які ми переживаємо як реальну подію, що відбулася. У катастрофізації немає корисних ефектів. Негативні емоції, які її супроводжують, лише погіршують наш стан.

Як і інші когнітивні спотворення, катастрофізація підступна, тому що її важко помітити. Коли ти стаєш її жертвою, то найчастіше не усвідомлюєш, що втратив здатність контролювати хід своїх думок.

Щоб цього уникнути, потрібно пам’ятати, що катастрофічне мислення влаштоване дуже примітивно. Коли наші жахливі прогнози не реалізуються, ми відчуваємо полегшення, тобто на хімічному рівні наш мозок отримує винагороду. Йому це подобається, тому він не проти повторити.

Але цією слабкістю мозку можна скористатися і для вироблення звички до раціонального мислення. Головна зброя проти катастрофізації – логіка. Вибудовування ланцюжка послідовних висновків теж може принести задоволення мозку.

Чи було в тебе таке, що хтось зі знайомих відмовлявся вірити в очевидний для тебе факт? Впевнений, що за останні три місяці точно було.

Перша причина досить проста – людський мозок економить ресурси та завжди налаштований на те, щоб підтвердити думку, яка в нього вже є, а не прийняти до розгляду протилежне (і запустити стомливу процедуру рішень, сумнівів та зміни парадигми). Таке когнітивне спотворення називається confirmation bias.

Якщо людина заздалегідь упевнена, що певна подія неможлива, то вона шукатиме інформацію, яка додатково переконає її в цьому.

Якщо в процесі пошуку йому трапляться дані, які це спростовують, він намагатиметься інтерпретувати їх так, щоб нова інформація не зруйнувала його переконання.

Все не так однозначно, розумієш?

І найцікавіше в тому, що в майбутньому людина згадуватиме лише ті аргументи, що підтверджують її позицію. Докладніше таке спотворення описали вчені Хьюго Мерсьє та Ден Спербер у книзі “The Enigma of Reason“.

Друга причина – феномен мотивованого мислення. Людина емоційно більше довіряє інформації, що узгоджується з її світоглядом. І навпаки, схильна скептично та з агресією приймати протилежну.

Той самий мозок схильний сприймати будь-які нові дані, що не збігаються з прийнятою позицією, як загрозу.

Ось чому часта реакція – спроба проігнорувати, або атакувати (хоча б злим коментом на фейсбуці) і поставити під сумнів надійність такої інформації. Це робиться насамперед не для інших, а для себе (за винятком ситуацій, коли такі коментарі пишуться за гроші, звичайно ж).

Третя причина в тому, що переконання є частиною нашої ідентичності. Відмова від переконань може сприйматися деякими людьми як втрата цієї самої ідентичності.

Було навіть дослідження, згідно з яким людина схильна відмовитися від можливості більше заробити, аби не стикатися з думкою, з якою вона не згодна. Хоча вчені впевнені, що зміна поглядів – демонстрація гнучкості розуму та інтелекту.

Деякі можуть назвати таку зміну поглядів “перевзуттям”, але я три роки тому вже писав, чому навичка визнання власної неправоти це добре і дуже корисно.